Odessa Daily › Мнения › Живая история ›

Александр Гумиров: Уроки истории тоталитаризма - трагедия Павла Тычины

Odessa Daily

5 марта 2019 в 10:02

Текст опубликован в разделе «Мнения». Позиция редакции может не совпадать с убеждениями автора.

Декілька слів про любов до України і про руїну тоталитаризму на прикладі однієї людини. Прочитайте повністю і, якщо підтримаєте, поширте.

Александр Гумиров: Уроки истории тоталитаризма - трагедия Павла Тычины

Пам'ятаєте українського поета Павла Тичину? Так, той самий, що "на майдані коло церкви революція іде". Ми пам'ятаємо його як радянсько-комуняцького поета. Але його життя дуже неоднозначне.

Юнаком Павло Тичина воював під прапорами України у петлюрівській армії проти більшовиків. Навіть після поразки він залишився в Україні і майже до другої половини 20-х років, вже під владою більшовиків, продовжував писати "незалежні" твори. Наприклад, першою українською книгою-антиутопією є твір Тичини "Прометей", який показував суть тоталітарного режиму.

Але арешт молодшого брата та сталінські репресії упокорили Павла - він капітулював перед насильством. У часи "хрущовської оттіпелі" Тичина навіть став головою Верховної Ради УРСР.

Найвелике враження на мене справив вірш Тичини, яким він прощався з Україною, сломленою більшовизмом, втопленою в крові репресій, замореною голодомором. Він словами відтворив образ України в особі молодої матері, але ці слова яскравіше за будь-який фільм 3D.

Це був останній вірш "незалежного" Тичини. Після були лише "комунякізми". Багато хто засудив "перебіжчика" Тичину, навіть його колишні друзі, але неможливо уявити який біль точив цього інтелігентного молодого "очкарика" - людину, яка народила такі рядки.

Я пишу все це саме зараз, тому що через декілька тижнів ми обиратимемо майбутнє України. І як же я не хочу колись опинитись на місці Тичини і такими рядками прощатись із мрією, що зветься Україною. Давайте оберемо СВОЄ МАЙБУТНЄ свідомо!

Павло Тичина:

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я…— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу…
Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.