Odessa Daily › Отдых и культура ›

Юрій Андрухович: І тоді прояснів я: «Летіти хочуть»

dominiquedd11

22 апреля 2010 в 11:17

Дівчина Україна – гарна, та що б не казали про її нещасливу долю, має безсуперечні коштовності. Одна з них – наявність плеяди талановитих письменників та поетів. Вони наші сучасники. Серця відкриті в них – як у неї. Дивляться вони на світ широко розкритими очима, говорять, заспівують голосно, мелодійно - та світ у деяких випадках чує їх…
Поет, прозаїк, есеїст, перекладач та віце-президент Асоціації Українських письменників Юрій Андрухович. Живе у Івано-Франківську, але відомий у Європі та навіть у всьому світі. Приїхав до Одеси – познайомитися та поспілкуватися із студентами, з молоддю та із гуртом «Карбідо» - прочитати свої вірші ніби частину музики, яку грали музиканти. На усі питання завжди відповідає, та завжди добродушно…

Ходять чутки, що Вам збираються присудити Нобелевську премію.
(Посміхається)Зараз отримати мільйон 300000 – було б не погано. Звичайно, це тільки чутки, ніхто поки не збирається присудити мені таку премію… Але я б не відмовився! (Сміється) Тільки, кажучи відверто, Нобеля дають переважно людям похилого віку, коли вже немає спокуси потратити ці гроші на щось інше, ніж як на добрі справи…
Я б зараз їх тратив не на добрі справи, а на свої задоволення, а коли мені буде 90 – тоді мабуть буду тратити на добрі справи… (Сміх)

Як часто Ви їдете за кордон? Чи Вам подобається там працювати?
Багато часу я проводив за кордоном – у Швейцарії, наприклад, така оптимальна ситуація, коли життя не настільки складне, як на Батьківщині – але я не дуже люблю працювати за кордоном. Ти відриваєшся ніби від письменницького кола, усе навколо чуже… (Сміється)

Деякі люди вважають, що у Вас багато кича. Як Ви вважаєте?
Складне питання, але у моєму розумінні – кіч – це погано. Напочатку було таке у традиційному суспільстві таке – така картинка, або якийсь предмет, яку приємно у своєму господарстві на кухні бачити, або чути, щось таке… Мені було б прикро, якщо мої книги стали б чимось таким – але хіба я власний над цим…

Як Ви вважаєте, чому Львів – це батьківщина цілої плеяди нині відомих у світі письменників?
Львів представляти не треба – всі погоджуються, що це дуже приємне місце. Своєю красою він впливає на багатьох особистостей. Ось молоді письменники, їх твори тільки почали чути. І ось Петросеня, Іздрик – ось вони усі індивідуальні особистості. Це не якась школа – усі вони робили тількі те, що відчували… Потім їх твори стали перекладати на польську мову, потім до них прийшла ще більша відомість… Але хто знав, і досі не може казати – чому це майже група, це не одна людина, а кілька. Їх об’єднує щось – але зараз нелегко казати, що конкретно. Це таке явище. Мабуть так.

Як ви працюєте?
Мені здається – це така неперервна лінія. Якби воно не виглядало, - вірш, проза – це ніби така одна велика книжка… Це моя власна думка. Хтось може думати інакше. Раніше було цікаво – коли я працював, то не міг навіть на мить зупинитися, працював тиждень за тижнем без перерви. У мене є переконання відносно якості моїх творів, що чим дальше – тим краще, краще, краще… Мені подобається. Міг написати за один випадок 20 сторінок, я просто літав та танцював навколо письмового стола, шматки своїх творів читав сусідам, - тоді жив у гуртожитку літературного інституту, та читав теж майбутнім письменникам. А зараз це виглядає так – біля трьох днів я пишу три речення. Я сиджу 5 або 6 годин та дивлюсь у монітор комп’ютера – як то кажуть, втикаю – оскільки він підключений до інтернету, то сиджу перед якимось сайтом, перевіряю пошту – і так я ловлю настрій, та дуже щасливий якщо напишу 2 або три речення та задоволений ними, але усе трапляється не так легко та невимушено як раніше… Хтось вважає, що раніше я писав краще ніж зараз, але мені так не здається. Але раніше я писав дуже легко та швидко, зараз – повільно. Може ця важкість написання навіть потрібна мені зараз – не знаю.
Стосовно Хемінгуея – він припиняв писати коли йому подобалося писати! Ось навіть щоб було тяжко він писав стоячи. Тому у кожного письменника різний погляд на свою творчість. На те, як треба працювати, що власні твори подобалися.

Ви задоволені своєю постановою «Гамлета»?
Майже немає режисера у світі, який би не хотів поставити «Гамлета». Ось я теж хотів написати п’єсу, але у мене була мета поставити так, щоб люди сміялися. Я зробив переклад-компіляцію, не так як робили інші, у мене був інші задумки. Усе перевернути з ніг на голову! Трагедію зробити комедією. Але це далеко не усім сподобалось.
Ви вкрапляєте нецензурну лексику як то кажуть – щоб додати заради перцю, чи тому, що не можете використати інші слова?
Жива рідна мова. Це недавно я почув від Олеся Подерев’янського – у природі немає поганих або хороших письменників – є недостатньо сміливі…
У мене мат з’являється коли цього потребує внутрішня логіка написання тексту. Намір. У мене є готовий сценарій, ось за фільмом «Перверзії». Мат – це ті слова, які не можна замінити, не втрачаючи сенсу п’єси.

Хто у вас є улюбленим письменником 20-го сторіччя?
Іван Франко. Я його мало читав, але все, що читав, мені сподобалось.

Скількі помилок ви робите у текстах?
Є такі речі, ганебні помилки в моєму тексті, але зараз я їх роблю набагато менше, ніж кажемо – декілька років тому. (Посміхається).

Ви б могли прочитати зараз один з Ваших віршів?
Визнання голубів. Така невеличка передісторія.
Один гіпнотизер намагався рятувати душевнохвору людину. Людина уявляла собі що у її черепі живуть пара голубів. Ось його запросили допомогти, але йому було потрібно щоб асистенти заготували пару голубів. Легенда каже що у нього був пістолет, та ось у якийсь момент він почав говорити – так, ось зараз вони, ці птахи, вилетять з твого третього ока, а потім він казав пацієнтові – ось, вони більш не будуть тебе турбувати, та розстріляв їх…
Вигнання голубів
Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
двійко голуб'ят у череповій коробці.
В ротову мою порожнечу, від крику аж пурпурову,
зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.
Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,
заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин.
А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.
Слухав мене стетоскопом – як вони там шурхочуть.
Збіглося на це подивитись ледь не півміста.
І тоді прояснів я: “Летіти хочуть".
Вилітали мені з голови крізь отвір у рані,
або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).
А той миршавий пес мав у кишені браунінг
та й одною кулею двох голубів розлущив...
Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,
поводжусь без відхилень – чемно і ґречно.
Не тому, що вбиті колишні мої птахове,
а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко...